Дар'я Чижик

З 2013 року я дуже чітко засвоїла одну річ: незалежність, у будь-якому сенсі, не падає з неба. Її не дарують — її виборюють. Моя мама жила так і цим навчила мене. Тоді я ще не до кінця розуміла, що це означає, але повірила. А згодом: переконалася на власному досвіді.

У нашій родині жартують (хоча це не зовсім жарт), що моє волонтерство почалося, коли мені було 8. Я зібрала всі свої іграшки й дуже серйозно пояснювала дорослим, що їх треба віддати родинам, які щойно приїхали з Криму, бо їх іграшки в окупації, а мені мої не так вже і треба. Далі, в середній школі, були благодійні акції в школі, поїздки з гуманітарною допомогою в зону АТО, спроби й реальна побудова шкільного самоврядування там, де його раніше просто не існувало.

У 2018 році з’явилося волонтерство з родинами загиблих військових і їхніми дітьми. Цей досвід дуже швидко перестав бути «активністю» і став частиною мене.

24 лютого 2022 року о 8 ранку ми відкрили двері Координаційного штабу волонтерів Дніпра — найбільшої на той момент волонтерської мережі в східній Україні. У паніці перших годин гарячою лінією став мій особистий номер телефону. Я відповідала за дзвінки щодня майже 2 роки. Запити були різні: від евакуації й гуманітарної допомоги до просто «будь ласка, скажіть, що робити». Часом, дзвінки надходять мені й досі, і я принципово не мінятиму номер.

У 2022 році завдяки Українській освітній платформі я відкрила для себе проєктний менеджмент. Перший написаний проєкт — і ми отримали перші 100 тисяч гривень на реалізацію ініціатив, а згодом — після пітчингу англійською мовою, коли я ще навчалася в школі, — 25 тисяч доларів від компанії Boeing на проведення дитячих психологічних таборів. Саме тоді я вперше побачила себе в ролі менторки. Ця спільнота дітей загиблих військових зростала разом зі мною, і в певний момент я була наставницею для понад 60 дітей одночасно — щодня.

У 2023 році, за 9 днів до мого поселення в Колегіум, в моїй родині сталася трагедія. Мої батьки їхали з полігона до мене, щоб разом вирушити до Львова. Внаслідок аварії мій відчим — командир батальйону ССО, хоробрий воїн, який присвятив армії все своє життя, людина, яку я багато років називала татом, — загинув. Мама отримала важкі поранення. Люди поруч намагалися допомогти, але «психологічна підтримка», яку ми тоді отримали, травмувала ще більше. Цей досвід підсвітив: так не може бути. Психологи не мають ранити.

Пів року мама знову вчилася ходити й їсти. А ми разом — думати, що з цим досвідом робити далі, щоб через таке не проходили інші родини. Так з’явився Психологічний Простір «ПроЖИТИ» — місце, де підтримка не ламає, де фахівці працюють кваліфіковано, відповідально і по-людськи тепло.

В той час спільнота УКУ стала для мене опорою і підтримкою, яку важко переоцінити в тому, що я змогла вижити і продовжити жити.

З початку навчання в УКУ та роботи в Просторі я відкрила для себе багато напрямків, у яких хочу зростати. Я працювала проєктною менеджеркою в реабілітаційних психологічних таборах для родин загиблих і ветеранів, була ведучою груп підтримки дітей і підлітків, глибоко зайшла в фасилітацію й продовжую активно в ній розвиватися. Останнім часом мене все більше захоплює наука — мені справді подобається робити дослідження, ставити запитання й шукати на них обґрунтовані відповіді.

Я багато подорожую й навчаюся в закордонних колег, переймаючи їхні практики психологічної допомоги і реабілітації. Я вірю, що одного дня ми відкриємо повноцінний реабілітаційний центр «ПроЖИТИ». А поки що я знаю одне: я просто маю робити все, що можу, щоб наближати нашу перемогу. Навіть якщо сьогодні це лише посмішка чи щире питання «Як ти?»